І, звісно, потрібно якнайшвидше відмовлятися від того, що не працює. За замовчуванням — усе варто зупиняти. Якщо ти не можеш прийняти рішення — відповідь "ні".
Більшість речей у житті — це те, чому ти маєш просто сказати "ні".
Одна з причин, чому мій календар вільний — це тому, що я за замовчуванням усім відмовляю.
Чи хочу я створювати розклад лише для того, щоб вписати туди чийсь івент? Чиєсь бажання чи прохання?
Ні.
Річ у тім, що на початку життя ти шукаєш можливості — і тому говориш «так» на все. І це нормальний етап — етап дослідження.
Але пізніше, коли ти вже знайшов те, чим хочеш займатись — ти переходиш у фазу реалізації (exploitation). І на цьому етапі ти маєш казати «ні» за замовчуванням.
Бо якщо тобі треба щоразу пояснювати, чому «ні» — це вже займає твій час.
Наприклад, багато людей захоплені hustle culture. І одна з її ідей: «Якщо ти нічого не просиш — ти нічого й не отримаєш». Тож вони постійно штурмують інших проханнями. Пишуть повідомлення, надсилають запити. Це типова «проблема відомої людини», але я її маю. І мене постійно просять про щось. І щоразу, коли я бачу такі листи — я наче піджимаюсь усередині. Я впевнений, що і ти, Кріс, отримуєш подібні повідомлення:
«Привіт, мій друг такий-то має бути в тебе в подкасті»,
«Ти повинен прийти на мій захід»,
«Напиши передмову до моєї книги»…
І ти незручно почуваєшся, отримуючи це. І тепер тобі треба якось сказати “ні”.
Я засвоїв просте правило: Якщо ти сам не попросив би когось зробити це для тебе — ти можеш просто відхилити запит. Ти не зобов’язаний відповідати. Ти навіть не маєш допускати цей запит у свій розум. Ти маєш вміти видаляти email або повідомлення — без жодного внутрішнього спротиву, якщо хочеш масштабуватись. А масштабування себе, свого часу — це дуже важливо. Кожне переривання вибиває тебе з потоку.
А єдиний спосіб залишатися в потоці — це або навчитися ігнорувати все зайве автоматично, або відгородитись, як це робить наш спільний знайомий Тім Ферріс.
Або ж — стати емоційно стійким до зовнішніх запитів, щоби вони не створювали турбулентності всередині.
КРІС ВІЛЬЯМСОН: Оця здатність не реагувати емоційно — це, здається, щось фундаментальне. І стосується багатьох сфер життя. Можемо трохи заглибитися в це? Бо, бачиш, я ж знаю тебе тільки таким, яким ти є зараз. Я не бачив тебе двадцять років тому. Не знаю, яким ти був у дитинстві. Тож я знаю тебе вже інтегрованого, з оцією цілісною самоприоритезацією, чи як ми це називаємо… навіть не знаю, як це краще описати.
НАВАЛ РАВІКАНТ: Можна називати це егоїзмом. Мене це влаштовує. Я егоїст.
Я дуже егоїстична людина. Не контактуйте зі мною.
КРІС ВІЛЬЯМСОН: Але це емоційне відчуття… оце внутрішнє стиснення — у багатьох людей воно виникає автоматично. І я думаю, що в деяких це тому, що вони надто довго жили життям обов’язків, що вже навіть не можуть зрозуміти, чого хочуть самі.